Що таке фуга: голоси, що тікають один від одного

Коротко

Фуга — поліфонічна форма (і водночас техніка письма), у якій коротка тема по черзі вступає в кількох голосах і далі розвивається через імітацію.
Назва від латинського fuga — «біг», «втеча»: голоси ніби женуться один за одним.
Класична будова: експозиція (усі голоси показали тему), вільний розділ з інтермедіями й новими проведеннями, часто — стрето і кода.
Тема + відповідь + протискладення — три цеглини, без яких фуги як такої немає.
Вершина жанру — Йоганн Себастьян Бах: «Добре темперований клавір» (48 прелюдій і фуг) і «Мистецтво фуги».
Окремо існує медичне значення — дисоціативна фуга; до музики воно не має стосунку.

Якщо шукали одне речення — ось воно: фуга — це багатоголоса музика, де одна думка не стоїть на місці, а перебігає з голосу в голос і по дорозі змінюється. Далі — як це працює зсередини, звідки взялося і як слухати, щоб не губитися вже на другому проведенні.

Фуга — це поліфонічний твір (або розділ твору), побудований на розвитку однієї теми, рідше двох чи трьох. Тема вступає спочатку в одному голосі, потім її підхоплює другий, третій, іноді четвертий і п’ятий. Поки новий голос співає тему, попередні не мовчать: вони плетуть контрапункт. Звідси відчуття, що музика одночасно впорядкована і трохи хаотична. Хаос — удаваний. Під ним жорстка логіка.

Форма склалася в XVI–XVII століттях із вокального мотету й інструментального річеркару. У бароко стала іспитом на майстерність: хто вміє написати фугу, той володіє гармонією і контрапунктом. Пізніше її рідше писали як самостійний жанр, але вона так і не зникла — живе всередині симфоній, опер, квартетів і навіть мюзиклів. У практиці я помічав: люди або одразу « presли» в неї, або роками обходять стороною, бо здається заскладною. Складна вона лише доти, доки не знаєш, за чим стежити.

Звідки слово і звідки сама форма

Латинське fuga споріднене з fugere — тікати і fugare — гнатися. Одна мелодія тікає, інша її наздоганяє. Англійське fugue прийшло в XVI столітті з французької та італійської. Прикметник — фугатовий, або фугальний. Коротша родичка — фугета. Фугато — не окремий твір, а епізод у фуговому стилі всередині сонати, симфонії, опери.

У середньовіччі словом «fuga» називали будь-який імітаційний контрапункт, зокрема канон. Теоретично термін з’являється вже близько 1330 року в трактаті Якоба Льєзького «Speculum musicae». У Відродженні Джозеффо Царліно почав розмежовувати фугу і канон — насамперед для імпровізації. Палестріна писав мотети на імітації, але там майже на кожну фразу тексту — нова тема. У фузі тема одна (або кілька, але вони живуть довго), і з нею працюють до кінця.

Прямі предки — органні річеркари Клаудіо Меруло і канцони Джованні Габріелі з венеційської школи. Далі — Ян Пітерсзон Свелінк, Джироламо Фрескобальді («Fiori musicali», 1635), Йоганн Якоб Фробергер, Дітріх Букстегуде, Йоганн Пахельбель. Йоганн Каспар Фердинанд Фішер у збірці «Ariadne musica» (1702) уже розклав прелюдії й фуги по тональностях — це прямий попередник Баха. Контрапункт як навчальну дисципліну закріпив Йоганн Йозеф Фукс у «Gradus ad Parnassum» (1725): види контрапункту, стиль Палестріни, строгі правила. Без цієї школи барокова фуга виглядала б інакше.

До середини XVIII століття фуга була скрізь: у жигах клавірних сюїт, у швидких частинах французьких увертюр, у других частинах церковних сонат (як у Кореллі), в ораторіях Генделя. Потім смак змінився. Гомофонно-гармонічний склад — мелодія зверху, акомпанемент знизу — виявився зручнішим для театру й салону. Фуга не померла, просто з головної сцени перейшла в фінали, розробки й церковну музику. І в консерваторські класи, де її досі пишуть «шкільну» — fugue d’école.

Як влаштована фуга: не форма-коробка, а процедура

Тут важливий нюанс, який часто гублять підручники. Фуга ближча до способу письма, ніж до жорсткої схеми на кшталт сонатного алегро. Композитор сам вирішує, скільки проведень, чи будуть стрето, чи з’явиться друга тема. Але є каркас, без якого слухач (і сам автор) губиться.

Українська теоретична традиція ділить фугу на експозицію і вільний розділ. Вільний розділ зазвичай удвічі-втричі довший за експозицію і сам може розпадатися на розробку та репризу. Західні описи частіше кажуть: експозиція — розвиток — фінальні проведення в тоніці. Суть та сама. Спочатку показати товар обличчям. Потім возити його різними тональностями. Наприкінці повернути додому.

Розділ	Що відбувається	Тональності (типово)
Експозиція	Кожен голос уперше проводить тему або відповідь	Тоніка — домінанта — тоніка — домінанта
Інтермедії	Зв’язки без повного проведення теми; модуляція, розвиток мотивів	Перехідні
Середні проведення	Тема в нових тональностях, інверсія, збільшення, зменшення	Паралельна, субдомінанта, інші споріднені
Реприза / фінал	Повернення теми в тоніці, часто стрето, органний пункт, кода	Тоніка (інколи через домінантовий органний пункт)

Це схема-орієнтир, не закон. У Букстегуде середні проведення в далеких тональностях — радше виняток. У Баха перше середнє проведення часто стоїть у паралельній мажорі чи мінорі. У Шостаковича тональний план може бути колючим і «небароковим». Правила існують, щоб їх чути, коли їх порушують.

Тема, відповідь і протискладення

Тема (лат. dux — ватажок) — коротка мелодія, з якої все росте. Не арія на півсторінки. Кілька тактів, яскравий ритм, зрозумілий контур. Добре, якщо її можна наспівувати. Погано, якщо вона розмазана: тоді в чотириголоссі ніхто не зрозуміє, хто зараз «головний».

Другий голос вступає з відповіддю (comes). Зазвичай це тема, перенесена в домінанту (квінта вгору або кварта вниз). Відповідь буває двох видів:

Реальна — точне транспонування, інтервали збережено.
Тональна — один-два інтервали підкручено, щоб не вискочити з тональності надто рано. Класичний випадок: тема починається з домінантового звука — у відповіді його міняють на тоніку.

Приклад тональної відповіді, який завжди показують студентам, — фуга соль мінор BWV 861 з першого тому «Добре темперованого клавіру»: звук ре у темі стає соль у відповіді. Вухо цього майже не помічає. Гармонія дякує.

Поки звучить відповідь, перший голос не дрімає. Він співає протискладення. Це не «щось під низ», а повноцінна друга мелодія. Її пишуть так, щоб ритмічно відрізнятися від теми: якщо тема біжить вісімками, протискладення може стояти на синкопах або довгих нотах. Інакше все злипається в кашу. Протискладення буває утриманим — приходить разом із темою майже завжди — і неутриманим, яке з’являється епізодично або змінюється. Якщо протискладення виписане в оборотному контрапункті, його можна ставити і над темою, і під нею. Це вже вища ліга: квінта при оберненні стає квартою, а кварта — дисонанс, її треба готувати і розв’язувати.

Експозиція, інтермедія, стрето

Експозиція закінчується, коли всі голоси сказали тему або відповідь. У фузі з непарною кількістю голосів інколи додають «зайве» проведення — redundant entry. Буває й навпаки: бас (на органі — педаль) вступає майже наприкінці. Так у органній фузі до мінор BWV 549. Чекаєш на педаль — а її все немає. Коли нарешті вступає, ефект як від дверей, які відчинилися пізно, але гучно.

Між проведеннями стоять інтермедії (епізоди). Повного викладу теми там немає. Композитор бере шматок теми або протискладення, секвенціює, модулює, дає вуху перепочити від строгості. Французький педагог Андре Жедальж, учитель Равеля, писав, що інтермедія часто будується на імітаціях уламків теми. У практиці я помічав: новачки слухають тільки «де тема», а найсмачніше часто сидить саме в інтермедіях — там фуга дихає.

Далі — середні проведення: тема в інших тональностях, інколи перевернута (інверсія), розтягнута (збільшення), стиснута (зменшення), прокручена задом наперед (ракохід, cancrizans). Бетховен у «Hammerklavier» зібрав майже весь цей арсенал в одній фузі. Не для циркового трюку. Щоб одна думка виявила кілька характерів.

Стрето — момент, коли наступний голос вривається з темою, не чекаючи, поки попередній її доспіває. Голоси наїжджають один на одного. Напруга росте. Якщо тема в повному вигляді проходить у всіх голосах із накладанням — це stretto maestrale, «майстерне стрето». Є навіть стретна фуга, де вже експозиція йде накладанням: хори «Gratias agimus tibi» і «Dona nobis pacem» з Меси сі мінор Баха. Перед фіналом часто тримають органний пункт — довгий басовий звук на домінанті або тоніці, над яким голоси ще клубочаться. Усе, що після останнього проведення теми, — кода. Зазвичай каденційна, без сюрпризів. Хоча в Баха сюрпризи бувають і там.

Окремий дрібний хитрий прийом — хибне проведення: чути голову теми, а хвоста немає. Вухо чекає вступу, не отримує його — і тоді справжнє проведення б’є сильніше. Схоже на паузу коміка перед панчлайном, тільки нотами.

Скільки голосів, скільки тем

За кількістю голосів фуга буває двоголосною, триголосною, чотириголосною, п’ятиголосною. Найзручніші для слухання — три і чотири. Двоголосна прозора, майже як винахід Баха, але бідніша на «хорову» щільність. П’ять і більше — вже оркестр або орган; на фортепіано пальців і уваги бракує. Верді у фіналі «Фальстафа» написав десятиголосу фугу. Це вже святковий надмір, і він працює саме як надмір.

За кількістю тем:

Проста — одна тема.
Подвійна — дві теми. Або вони з’являються разом уже в експозиції, або кожна має власну експозицію і зустрічаються пізніше.
Потрійна (і навіть четверна) — три (чотири) теми. Органна «фуга Святої Анни» Баха, BWV 552, — потрійна: три різні характери, які зрештою складаються в одну машину.

Подвійна фуга з роздільними експозиціями слухається як сюжет із двома героями: спочатку один, потім другий, потім дует. Спільна експозиція — одразу ансамбль. У «Kyrie» Реквієму Моцарта теми входять майже разом, і це звучить як благання з двох горл одночасно.

Ще кілька спеціальних видів. Контрфуга (fuga contraria, у Маттезона — Gegenfuge): відповідь — це тема догори дном, і інверсія живе весь твір. Контрапункти V–VII з «Мистецтва фуги». Пермутаційна фуга змішує фугу з суворим каноном: кожен голос по черзі проводить тему й кілька протискладень в однаковому порядку, майже без інтермедій і без модуляцій у далекі тональності. Звучить як годинниковий механізм. Фугета — коротка, часто не така сувора. У варіації 24 «Діабеллі» Бетховена вона раптом з’являється серед фортепіанних жартів — і не виглядає зайвою.

Чим фуга не є: канон, винахід, річеркар

Найчастіша плутанина в музичній школі — фуга і канон. Канон: другий голос співає ту саму мелодію з запізненням, як «Брате Якове». Фуга: другий голос співає тему в іншій тональності, а перший у цей час уже інше. Канон — копія зі зсувом. Фуга — розмова.

	Канон	Винахід	Фуга
Суть	Точна імітація однієї мелодії зі зсувом	Двоголосий поліфонічний етюд на мотив	Імітаційний розвиток теми в 2+ голосах за процедурою
Тональний план	Часто в одній тональності	Вільніший, навчальний	Тоніка–домінанта в експозиції, далі споріднені тональності
Відповідь	Немає як окремої категорії	Немає	Реальна або тональна, зазвичай у домінанті
Масштаб	Від пісеньки до великого твору	Короткий клавірний твір	Від фугети до 25-хвилинної «Великої фуги» Бетховена

Річеркар — старший родич: серйозний, часто церковний, з довшими темами й менш «танцювальним» ритмом. Канцона — світліша, ближча до пісні. Фуга взяла в обох і додала тональну дисципліну бароко: домінантова відповідь, модуляції, стрето як кульмінація. Винаходи Баха (дво- і триголосі) — тренажер перед фугою. Хто грає винаходи уважно, той уже вміє чути два голоси як рівних. Фуга вимагає того самого, тільки з більшою компанією.

Бах: не «винахідник», а той, хто зайшов найдалі

Баха (1685–1750) часто називають творцем фуги. Це неточно. Він успадкував північнонімецьку органну школу від Свелінка через Букстегуде і Пахельбеля, італійський річеркар, французьку увертюру. Зробив з цього не музей, а живу мову. Писав фуги для органа, клавіру, хору, оркестру, навіть вставляв фуговий вступ у Концерт для двох скрипок ре мінор, BWV 1043. Брав участь у змаганнях: давали тему — треба було одразу імпровізувати фугу на органі чи клавесині. За спостереженнями педагогів (і за моїм власним досвідом розбору його партитур), у Баха рідко буває «правильна, але мертва» фуга. Тема завжди має характер: крокує, зітхає, біжить, сперечається.

«Добре темперований клавір», BWV 846–893 — два томи по 24 прелюдії і фуги в усіх мажорних і мінорних тональностях. Перший том зібрано 1722 року в Кетені, другий — близько 1742-го в Лейпцигу. Разом 48 пар. Назва вказує на стрій, у якому всі тональності звучать прийнятно. Для нас це самоочевидно. Для початку XVIII століття — маніфест. Прелюдія готує ґрунт, фуга його обробляє. Грати варто парами, не вириваючи фугу як окремий хіт.

«Мистецтво фуги», BWV 1080 — цикл фуг і канонів на одну тему в ре мінорі. Скільки саме п’єс і в якому порядку — досі сперечаються. Інструмент не вказано: грають на органі, клавесині, фортепіано, струнному квартеті, навіть саксофонах. Остання фуга обривається. Сучасники вважали це лебединою піснею. Пізніші дослідники припускають, що цикл могли скласти раніше (близько 1742) і просто не встигли вичитати до друку. Britannica фіксує обидві версії й додає третю: обрив міг бути свідомим запрошенням дописати. Красива гіпотеза. Доказів мало.

Після Баха теорію підсумував Фрідріх Вільгельм Марпург у «Abhandlung von der Fuge» (1753). Син, Карл Філіпп Емануель, розніс славу батька вже в іншу епоху — чутливу, галантна, де фуга здавалася старомодною. І все одно без неї не обходилися.

Після бароко: то в тіні, то знову на світлі

Гайдн у «Сонячних квартетах» op. 20 (1772) три фінали написав фугами — несподівано суворо для «класика погоди». Після лондонських поїздок 1790-х, де він наслухався Генделя, фугові сторінки з’явилися в ораторіях «Створення світу» і «Пори року». Моцарт учився контрапункту в падре Мартіні, пізніше — на рукописах Баха в барона ван Світена (близько 1782). Перекладав фуги з «Добре темперованого» для струнного тріо, написав фугу для двох фортепіано K 426 (1783). Фінал 41-ї симфонії («Юпітер») — не чиста фуга, а сонатна форма, у яку вплетено п’ятиголосий оборотний контрапункт. Реквієм: фуги в «Kyrie» і «Domine Jesu», ескіз фуги на «Amen».

Бетховен повернув фузі вагу. Не як шкільний жанр, а як спосіб думати на межі. Фугові епізоди є вже в ранніх сонатах, у «Героїчній», у П’ятій. Пізніше — розробка сонати op. 101, фінал «Hammerklavier» (op. 106, 1817–18), «Missa solemnis», фінал Дев’ятої. Окремий материк — «Велика фуга», op. 133 (1825–26): спочатку фінал 13-го квартету, потім окремий твір. Близько 25 хвилин поліфонії. Сучасники зжахнулися. Зараз її грають як один із найщільніших текстів камерної музики.

У XIX столітті фуга часто пахне «старим стилем»: остання частина «Фантастичної симфонії» Берліоза, увертюра до «Нюрнберзьких мейстерзінгерів» Вагнера, фінал «Фальстафа» Верді, «Варіації і фуга на тему Генделя» Брамса (op. 24, 1861), фортепіанна соната сі мінор Ліста, «Прелюдія, хорал і фуга» Сезара Франка. Макс Регер писав органні фуги так, ніби бароко не закінчувалося. У XX столітті форму знову взяли всерйоз: Равель («Le Tombeau de Couperin»), Барток (повільна фуга на початку «Музики для струнних, ударних і челести», 1936), Стравінський (подвійна фуга в «Симфонії псалмів»), Гіндеміт («Ludus Tonalis»), Бріттен (фуга в «Путівнику по оркестру для юнацтва», 1946), Лігеті (п’ятиголоса подвійна фуга в «Kyrie» Реквієму).

Дмитро Шостакович у жовтні 1950 — березні 1951 написав 24 прелюдії і фуги, тв. 87 — прямий уклін «Добре темперованому клавіру», але з іншою інтонацією: іноді майже бахівською, іноді колючою, радянсько-пісенною, іноді порожньою до дзвону. В українській музиці варто знати цикл Валентина Бібіка «34 прелюдії і фуги», op. 16 (1973–1978). Це не копія Баха. Це спроба вибудувати власну поліфонічну всесвітню на пізньорадянському ґрунті. Грають рідко. Коли грають — зал сидить інакше, ніж на ноктюрні.

Як слухати фугу, щоб не загубитися

Перший раз не треба ловити всі голоси. Спіймайте тему. Наспівайте її. Запам’ятайте два-три характерні інтервали. Далі грайте в гру: «о, знову вона, тепер знизу». Коли тема впізнається в басу, в середньому голосі, у збільшенні — фуга розкривається. На другому прослуховуванні зверніть увагу на паузи між проведеннями: там інтермедії. На третьому — на моменти, де тема наїжджає сама на себе. Це стрето, і воно майже завжди стоїть ближче до кінця, як стискання пружини.

Візьміть коротку триголосну фугу. Найкращий старт — до мажор або до мінор з першого тому «Добре темперованого клавіру» (BWV 846, 847).
Прослухайте лише експозицію, зупиніть запис. Наспівайте тему.
Увімкніть з початку й рахуйте вступления: перше, друге, третє.
Дослухайте до кінця, не аналізуючи. Просто перевірте, чи тема ще жива.
Якщо є ноти — простежте очима один голос наскрізь. Потім інший. Двома руками на фортепіано це боляче і корисно.

За досвідом, найбільша помилка початківця-піаніста — грати фугу як гомофонну п’єсу: випнути верхній голос, решту «підкласти». Тоді фуга стає прелюдією з брудним середнім шаром. Кожен голос має фразувати так, ніби він соліст, який чемно мовчить, коли говорить інший. Друга помилка — плутати гучність із важливістю. Тема не завжди найгучніша. Інколи вона входить піано, і саме тому її чути.

Ще одна побутова сцена. На концерті хтось аплодує між прелюдією і фугою. Не розстрілювати. Але пара задумана як вдих і видих: прелюдія розігріває тональність і характер, фуга збирає їх у конструкцію. Обривати оплесками — як ставити крапку посередині речення.

Інше значення: дисоціативна фуга

Той самий корінь «втеча», зовсім інша територія. Дисоціативна фуга (іноді кажуть «стан фуги») — рідкісний розлад, при якому людина раптово уникає звичного життя, частково або повністю втрачає пам’ять про себе і може мандрувати, інколи навіть вибудовуючи нову ідентичність. Триває від годин до днів і довше. Поведінка ззовні часто виглядає звичайною — в цьому й пастка. Це не «музичний термін у переносному сенсі». Це клінічне явище, і цей абзац не замінює консультацію лікаря.

Якщо ви шукали саме музику — медичне значення можна відкласти. Якщо шукали симптоми — до музикознавчої статті далі йти не треба, потрібен фахівець. Збіг слів історичний: і там, і там хтось тікає. Тільки в одному випадку тікає мелодія, в іншому — пам’ять.

Що поставити першим і що читати далі

Для вуха, яке ще не любить поліфонію:

Бах — фуга до мінор, WTK I, BWV 847. Коротка, з характером, тема впізнається з першого такту.
Бах — органна токката і фуга ре мінор, BWV 565. Суперечки про авторство існують, популярність — безсумнівна. Фуга тут не «найправильніша», зате найвідоміша.
Бріттен — фінал «Путівника по оркестру»: тема Перселла + фуга, де інструменти входять як голоси. Майже підручник.
Бах — Contrapunctus I з «Мистецтва фуги». Гола тема, нуль прикрас, видно кістки.
Бібік — будь-яка пара з 34 прелюдій і фуг, якщо знайдете запис. Щоб зрозуміти: форма жива і в українській музиці другої половини XX століття.

Після цього можна на «Юпітер» Моцарта, «Велику фугу» Бетховена і тв. 87 Шостаковича. Не обов’язково в цей день. Фуга не вина: її не треба «одолювати». Її треба кілька разів зустріти, поки тема не почне сама вистрибувати з текстури.

Якщо вчитеся писати — не починайте з чотириголосної подвійної. Двоголоса фугета на коротку тему з яскравим ритмом. Реальна відповідь. Одне протискладення. Дві інтермедії. Стрето на чотири такти. Кода. Це вже фуга. Погана чи добра — інше питання, але механізм у руках. Підручник Фукса, аналізи Баха, власне вухо. Трьох джерел вистачає, щоб не брехати собі, ніби «поліфонія — це коли всі грають різне».

Поставте зараз BWV 847. Відкладіть телефон. Порахуйте три вступления теми. Якщо на третьому посміхнулися — ви вже всередині форми, а не зовні, де вона здається фортецею без дверей. Двері були з першого такту. Просто тема втекла вперед і чекає, поки ви її наздоженете.

Кількість переглядів: 2