Крижана стіна, що здіймається з океану на десятки метрів, білий обрій без кінця і холод, який пронизує до кісток. Саме так виглядав перший погляд людини на шостий континент. У січні 1820 року одразу кілька кораблів майже одночасно наблизилися до цієї землі, і відтоді історики сперечаються, кому належить пальма першості.
Антарктида довго залишалася міфом. Античні географи малювали «південну землю» просто тому, що північна півкуля мала свою, а природа нібито любить симетрію. Мореплавці століттями шукали її, але лід і шторми відкидали їх назад. Лише на початку XIX століття люди нарешті побачили континент на власні очі.
Сьогодні ми знаємо: відкриття Антарктиди — це не одна дата і не один герой. Це кілька майже одночасних зустрічей із крижаним берегом, кожна з яких змінила карту світу.
Міфи, Кук і підготовка до великого прориву
Ще в XVI–XVII століттях голландські та іспанські капітани бачили «крижані острови» далеко на південь від мису Горн. Дехто навіть заявляв про землю, але перевірити це не вдавалося. Джеймс Кук у 1772–1775 роках став першим, хто перетнув Південне полярне коло. Він обійшов Антарктиду майже навколо, але материка так і не побачив. Кук дійшов висновку, що якщо земля і є, то вона вкрита льодом і непридатна для життя. Ця думка надовго охолодила ентузіазм дослідників.
Після Кука інтерес знову спалахнув завдяки тюленебоям. Багаті колонії тюленів на субантарктичних островах приваблювали мисливців із Британії, Америки та Росії. Саме вони йшли далі на південь, ніж будь-хто до них. У 1819 році англієць Вільям Сміт відкрив Південні Шетландські острови. Це стало останнім кроком перед зустріччю з самим континентом.
Січень 1820 року: три кораблі й одна загадка
Найгарячіші події розгорнулися протягом кількох днів наприкінці січня 1820-го. Російська експедиція під командуванням Фабіана Готліба фон Беллінсгаузена і Михайла Лазарєва на шлюпах «Восток» і «Мирний» 27 або 28 січня підійшла до льодового бар’єру біля сучасного узбережжя Принцеси Марти. У журналі Беллінсгаузен записав: «крижаний берег надзвичайної висоти». Багато сучасних дослідників вважають, що це був край шельфового льодовика Фімбул — перший задокументований погляд на континентальну Антарктиду.
Лише через два-три дні, 30 січня, британський капітан Едвард Брансфілд на судні «Вільямс» побачив «високі гори, вкриті снігом». Це був півострів Триніті — найпівнічніша частина Антарктичного півострова, справжній материковий берег. Брансфілд навіть склав першу карту цього району.
Трохи пізніше, у листопаді того ж року, молодий американський тюленебій Натаніель Палмер теж побачив землю Антарктичного півострова. Його свідчення додало ще одного претендента на звання першовідкривача.
Найбільш визнана сьогодні позиція: Беллінсгаузен першим побачив крижаний край континенту 27–28 січня 1820 року, а Брансфілд першим зафіксував скелястий материковий берег 30 січня.
Чому досі немає єдиної відповіді
Суперечка триває вже понад два століття. Радянська історіографія наполягала на пріоритеті Беллінсгаузена і Лазарєва. Британські історики довго відстоювали Брансфілда. Американці згадували Палмера. Сучасні дослідження, зокрема аналіз журналів і супутникових карт, показують: усі троє бачили різні ділянки одного континенту майже в один час.
Беллінсгаузен не висадився на берег і не назвав відкриту землю. Він просто зафіксував «крижаний берег». Брансфілд був ближче до скель і гір. Палмер, як тюленебій, шукав переважно здобич, а не славу. Тому питання «хто саме» залишається відкритим. Більшість авторитетних джерел сьогодні схиляються до того, що перше спостереження належить російській експедиції, а перше чітке бачення материкової землі — британській.
| Дата | Дослідник | Що побачив | Місце |
|---|---|---|---|
| 27–28 січня 1820 | Беллінсгаузен і Лазарєв | Крижаний бар’єр великої висоти | Узбережжя Принцеси Марти |
| 30 січня 1820 | Едвард Брансфілд | Снігові гори материка | Півострів Триніті |
| Листопад 1820 | Натаніель Палмер | Землю Антарктичного півострова | Антарктичний півострів |
Дані таблиці базуються на матеріалах англомовної Вікіпедії та Royal Museums Greenwich.
Перші висадки та подальші дослідження
Побачити континент і ступити на нього — різні речі. Перша заявлена висадка відбулася 7 лютого 1821 року. Американський капітан Джон Девіс стверджував, що висадив людей у бухті Г’юз на Антарктичному півострові. Запис у судновому журналі є, але незалежних підтверджень немає.
Безсумнівна висадка на материк сталася лише 24 січня 1895 року біля мису Адер. Команда норвезького судна «Антарктик» під керівництвом Генріка Булла ступила на скелі. Серед них був і Карстен Борхгревінк, який пізніше очолив першу експедицію, що зимувала на континенті.
Наступні десятиліття принесли героїчну добу дослідження. Роберт Скотт, Ернест Шеклтон, Руаль Амундсен — ці імена стали символами боротьби з льодом. Амундсен першим досяг Південного полюса 14 грудня 1911 року. Скотт прийшов через місяць і загинув на зворотному шляху. Ці історії вже не про відкриття континенту, а про його підкорення.
Що відкриття означає сьогодні
Антарктида залишається єдиним континентом без постійного населення і державних кордонів у класичному розумінні. Антарктичний договір 1959 року закріпив її статус території миру і науки. Сьогодні тут працюють десятки наукових станцій, зокрема українська «Академік Вернадський», яка продовжує традиції досліджень, розпочатих два століття тому.
Відкриття 1820 року показало: навіть найсуворіші куточки планети піддаються людській цікавості, якщо її підкріпити відвагою і точними спостереженнями.
Суперечки про пріоритет не зменшують значення того моменту. Три кораблі з різних країн майже одночасно підійшли до невідомої землі. Це був колективний прорив людства. І саме тому питання «хто відкрив Антарктиду» досі звучить так живо: воно нагадує, що великі відкриття рідко належать одній людині.
Крижаний континент досі зберігає свої таємниці. Під льодовиками ховаються озера, гори і навіть сліди давнього життя. Кожне нове дослідження продовжує ту саму історію, яка почалася холодного січневого дня 1820 року, коли хтось уперше побачив білу стіну на горизонті і зрозумів: це не просто лід. Це новий світ.
Leave a Reply