Антарктида довго залишалася останньою великою загадкою на карті світу. Поки європейські мореплавці вже давно освоїли Африку, Америку й Австралію, цей гігантський льодовий щит на крайньому півдні планети ховався за непрохідними паковими льодами й лютими штормами. Лише на початку XIX століття кілька експедицій майже одночасно підійшли до його берегів, і відтоді суперечка про першовідкривачів не вщухає.
Сьогодні ми точно знаємо: континент побачили в січні 1820 року. Але хто саме зробив це першим — російська експедиція Фабіана Готліба фон Беллінсгаузена, британська команда Едварда Брансфілда чи американський промисловець Натаніель Палмер — залежить від того, як трактувати слово «відкрив». Чи достатньо побачити високу льодову стіну, чи потрібне чітке спостереження гір і берегової лінії?
Ця історія повна драматичних деталей, помилок у перекладах щоденників і національних амбіцій. Давайте розберемося в хронології подій і зрозуміємо, чому відповідь досі не є однозначною.
Легенди про Terra Australis і перші спроби
Ідея південного материка існувала ще в античності. Грецькі географи, зокрема Птолемей, вважали, що на півдні повинна бути велика суша, яка «врівноважує» північні континенти. У середньовіччі цю землю називали Terra Australis Incognita — Невідома Південна земля. Картографи малювали її на картах, іноді з’єднуючи з Австралією чи Південною Америкою.
Реальні спроби знайти цей континент почалися лише в епоху великих географічних відкриттів. У 1772–1775 роках британський капітан Джеймс Кук здійснив другу навколосвітню подорож спеціально для пошуку південної землі. Він став першим, хто перетнув Південне полярне коло 17 січня 1773 року, і дійшов до 71°10′ південної широти. Але суцільні льоди зупинили його. Кук зробив висновок: якщо материк і існує, то він неприступний через лід. Його слова надовго охолодили ентузіазм дослідників.
Наступний важливий крок зробив англійський купець Вільям Сміт. У лютому 1819 року, шукаючи попутний вітер біля мису Горн, він випадково натрапив на Південні Шетландські острови — першу сушу південніше 60-ї паралелі. Це відкриття одразу привернуло увагу промислових китобоїв і тюленебоїв, а також військових флотів.
Січень 1820-го: три претенденти на славу
Літо 1819–1820 років стало вирішальним. Одразу кілька кораблів опинилися в південних водах. Найчастіше першість віддають експедиції під командуванням Фабіана Готліба фон Беллінсгаузена і Михайла Лазарєва. Їхні шлюпи «Восток» і «Мирний» вирушили з Кронштадта влітку 1819 року з завданням обійти навколо світу якомога південніше.
27 січня 1820 року (за новим стилем) на широті 69°21′ південної широти Беллінсгаузен записав у щоденнику: «ми зустріли материковий лід надзвичайної висоти». Це була, ймовірно, крайка шельфового льодовика Фімбул біля Землі Королеви Мод. Кораблі перебували приблизно за 20 миль від справжнього берега.
Через три дні, 30 січня 1820 року, британський офіцер Едвард Брансфілд на судні «Вільямс» (пілотом був той самий Вільям Сміт) побачив «високі гори, вкриті снігом». Це був півострів Триніті — північний край Антарктичного півострова. Брансфілд склав докладні карти і офіційно доповів про відкриття суші.
У листопаді того ж року американський тюленебій Натаніель Палмер на крихітному шлюпі «Геро» також побачив береги півострова. Він навіть зустрівся з Беллінсгаузеном у лютому 1821 року біля острова Десепшен і розповів йому про свої спостереження.
Чому суперечка не закінчується
Проблема в тому, що Беллінсгаузен описав саме «материковий лід», а не гори чи скелі. У XIX столітті через помилковий переклад його щоденників багато істориків вважали, що він не бачив материка. Лише в середині XX століття, коли порівняли його координати з сучасними картами, стало зрозуміло: він справді підійшов до континентальної льодової стіни.
Брансфілд же чітко зафіксував гори і берегову лінію. Тому британські історики часто наполягають на його першості. Американці підкреслюють роль Палмера, бо він був першим, хто свідомо шукав материк саме в районі півострова.
Міжнародний науковий консенсус сьогодні схиляється до того, що перше підтверджене спостереження континенту належить експедиції Беллінсгаузена 27–28 січня 1820 року. Проте «першим, хто побачив сушу», іноді називають Брансфілда. Обидві позиції мають під собою підстави.
| Дата | Дослідник | Що побачили | Регіон |
|---|---|---|---|
| 27–28 січня 1820 | Беллінсгаузен і Лазарєв | Високий шельфовий лід | Земля Королеви Мод |
| 30 січня 1820 | Едвард Брансфілд | Снігові гори | Півострів Триніті |
| 17–18 листопада 1820 | Натаніель Палмер | Берег материка | Антарктичний півострів |
Дані таблиці зібрані на основі матеріалів Britannica та National Geographic.
Перші кроки на материку
Побачити континент — це одне, а ступити на нього — зовсім інше. Першим, хто претендує на висадку, вважають американського тюленебоя Джона Девіса. 7 лютого 1821 року він нібито висадився в бухті Г’юз на Антарктичному півострові на годину, шукаючи тюленів. Запис у його судовому журналі довго залишався непоміченим і досі викликає сумніви.
Більш надійно задокументована висадка відбулася лише 24 січня 1895 року. Норвезький китобійний корабель «Антарктик» підійшов до мису Адер у Землі Вікторії. Сім членів екіпажу, серед яких був Карстен Борхгревінк і новозеландець Олександр фон Тунцельманн, вийшли на берег. Саме цю дату часто вважають першою підтвердженою висадкою на материкову частину Антарктиди.
Від відкриття до Героїчної доби
Після 1820 року інтерес до Антарктиди на десятиліття згас. Тюленебої продовжували плавати в цих водах, але наукові експедиції були рідкістю. Лише в 1830–1840-х роках французи під командуванням Жюля Дюмон-Дюрвіля, американці Чарльза Вілкса і британці Джеймса Кларка Росса знову підійшли до берегів. Росс відкрив море Росса, шельфовий льодовик і вулкани Еребус і Террор.
Справжня «Героїчна доба» антарктичних досліджень почалася наприкінці XIX — на початку XX століття. Саме тоді Руаль Амундсен досяг Південного полюса 14 грудня 1911 року, а Роберт Скотт загинув на зворотному шляху.
Сьогодні Антарктида — континент миру і науки. Антарктичний договір 1959 року заморозив територіальні претензії і зробив цей край територією спільного дослідження. Україна з 1996 року має тут власну станцію «Академік Вернадський», яка щороку приймає науковців.
Питання «хто відкрив Антарктиду» залишається відкритим саме тому, що відкриття було колективним і майже одночасним. Три експедиції в один сезон підійшли до краю світу і побачили те, що століттями вважалося міфом. Їхня сміливість, наполегливість і готовність ризикувати життям у льодовій пустелі зробили можливим те, що ми сьогодні називаємо останнім великим географічним відкриттям людства.
Антарктида досі зберігає свої таємниці. Під кілометрами льоду ховаються озера, гірські хребти і, можливо, навіть сліди давнього життя. А історія її відкриття нагадує: навіть у XXI столітті деякі питання залишаються без остаточної відповіді — і це робить їх ще цікавішими.
Leave a Reply