У самому серці Полтави, біля театру імені Гоголя, стоїть струнка фігура дівчини в національному вбранні. Вона трохи схилила голову, ніби прислухається до далекого співу. Це пам’ятник Марусі Чурай — дівчині, яку називають українською Сапфо, творцем першої жіночої романтичної лірики й душею козацької пісні. Її життя оповите туманом легенд, а пісні живуть уже четверте століття.
Маруся Чурай — не просто ім’я з підручника. Це голос, який звучав у часи Хмельниччини, коли Україна підіймалася з колін. Її рядки підхоплювали козаки в походах, дівчата на вечорницях, матері над колисками. Навіть якщо точних документів майже не залишилося, народна пам’ять зберегла її образ яскравіше за будь-який архів.
Сьогодні, у 2026 році, до 400-річчя від ймовірної дати народження, про Марусю говорять більше, ніж будь-коли. Її пісні лунають на фестивалях, у шкільних програмах і на сценах. А цікаві факти про цю постать змушують зупинитися й відчути, як тісно переплетені історія, любов і творчість.
Хто така Маруся Чурай і звідки взялася легенда
За народними переказами, Марина Гордіївна Чурай народилася близько 1625 року в Полтаві (тоді ще посаді) у родині козацького сотника або полкового осавула Гордія Чурая. Батько брав участь у повстанні під проводом Якова Острянина, потрапив у полон і був страчений у Варшаві 1638 року. Матері Горпині довелося самій піднімати доньку.
Хата стояла на березі Ворскли, неподалік місця, де згодом з’явився Хрестовоздвиженський монастир. Маруся змалку вирізнялася незвичайним голосом і вмінням складати пісні прямо під час розмови. Сучасники казали, що її слова «горіли, як вогонь у кришталевій лампаді», а спів звучав солодше за будь-який церковний хор.
Саме ця здатність і зробила її легендою. Пісні розліталися швидше за новини. Козаки співали їх у походах, селяни — на толоках. Так з’явився образ дівчини-піснярки, яку пізніше назвуть «малоросійською Сапфо».
Трагічне кохання, що стало основою пісень
Найвідоміша частина легенди — історія кохання з Грицем Бобренком, сином полтавського хорунжого. Вони таємно заручилися. У 1648 році, коли почалася війна Богдана Хмельницького, Гриць пішов у військо, обіцяючи повернутися й одружитися. Маруся чекала чотири довгі роки.
Коли коханий повернувся, виявилося, що він покохав іншу — дівчину з заможної родини на ім’я Ганна (або Галя). Біль був нестерпним. За однією з версій, Маруся вирішила покінчити з собою і приготувала зілля з кореня цикути. Але під час останньої зустрічі Гриць випадково випив отруту сам.
Улітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти через відсічення голови. Вирок уже читали на площі, коли на змиленому коні примчав Іван Іскра — колишній шанувальник, якому вона колись відмовила. Він привіз універсал Богдана Хмельницького.
У документі гетьман писав приблизно так: «В розумі ніхто не губить, кого щиро любить… зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая… заради чудових пісень, що вона їх складала». Марусю звільнили. Вона пішла на прощу до Києва, а повернувшись у 1653 році, померла у 28 років — від сухот, від горя чи, за іншою версією, стала черницею.
Які пісні приписують Марусі Чурай
Їй зараховують авторство понад двадцяти, а іноді й сорока пісень, які стали народними. Найвідоміші з них досі співають по всій Україні й за її межами.
| Пісня | Тема | Чому важлива |
|---|---|---|
| «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» | Зрада й помста | Стала символом жіночої драми в українській ліриці |
| «Засвистали козаченьки» (або «Засвіт встали») | Розлука з коханим | Одна з найпопулярніших козацьких пісень |
| «Віють вітри, віють буйні» | Туги за милим | Класика жіночої романтичної лірики |
| «Котилися вози з гори» | Сумна доля | Часто звучить у театральних постановках |
| «Сидить голуб на березі» | Самотність | Зберігає образ ніжної, вразливої душі |
Дані про пісні зібрані з народних збірників та досліджень українських фольклористів. Багато текстів записані ще в XIX столітті, зокрема в альбомі 1853 року, де прямо зазначено: «Пісні, створені Марусею, дочкою полтавського урядника Гордія Чурая».
Цікаво, що деякі музикознавці вважають мелодії справді народними, а слова — літературного походження. Та для більшості українців це не має значення. Головне — пісні живуть.
Чи існувала Маруся насправді: дискусії істориків
Ось де починається справжня загадка. Документів XVII століття, які б прямо підтверджували існування Марусі, майже немає. У 1658 році Полтава згоріла дощенту під час подій Руїни, і архіви знищило полум’я. Саме цим пояснюють відсутність офіційних записів.
Першу розгорнуту біографію опублікував Олександр Шаховський у 1839 році в повісті «Маруся, малоросійська Сафо». Він стверджував, що інформацію отримав від Григорія Квітки-Основ’яненка. Деякі літературознавці вважають постать літературною містифікацією. Інші вказують на текст універсалу, нібито знайдений у матеріалах козацького законодавства, і на записи в альбомах XIX століття.
Навіть якщо Маруся — збірний образ, вона уособлює ціле покоління жінок-піснярок, які творили в часи воєн і розрухи. Її історія — це історія української душі.
У 2025 році до 400-річчя вийшли нові дослідження, виставки й навіть підсвітка пам’ятника в Полтаві. Народна пам’ять виявилася міцнішою за будь-які архіви.
Як образ Марусі живе в сучасній культурі
Найпотужніший літературний відгук — роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай», виданий 1979 року. За нього письменниця отримала Шевченківську премію 1987-го. Костенко створила не просто біографію, а глибоку драму митця й суспільства, любові й обов’язку.
Пам’ятник у Полтаві відкрили 14 квітня 2006 року. Автори — скульптори Дмитро Коршунов і Валерій Голуб. Фігура заввишки 3,5 метра, відлита з бетону й окована міддю. Полтавці жартома називають її «дівчиною з мобілкою» через жест руки біля обличчя. А в парку «Перемога» є Співоче поле імені Марусі Чурай на сім тисяч місць.
У 2000 році вийшла поштова марка з її портретом. Її ім’ям названі вулиці, фестивалі, літературні премії. У шкільних програмах пісні Марусі вивчають разом із творами Шевченка й Франка.
Найцікавіше, що кожне покоління бачить у ній щось своє. Для одних — трагічну кохану, для інших — сильну жінку, яка не боялася говорити правду через пісню. Для третіх — символ того, що талант сильніший за смерть.
Маруся Чурай залишила нам не лише мелодії. Вона нагадала, що навіть у найтемніші часи голос однієї людини може стати голосом цілого народу. І поки звучать «Віють вітри» чи «Засвистали козаченьки», її історія продовжується — у кожному, хто співає ці рядки.
Leave a Reply