Х-59 ракета — це сімейство радянських і російських авіаційних крилатих ракет класу «повітря — поверхня», створених для ураження захищених наземних і надводних цілей з безпечної відстані. Розробка велася конструкторським бюро «Радуга» з середини 1970-х років як відповідь на потребу в високоточній зброї, здатній долати зони дії засобів протиповітряної оборони.
Базова версія з’явилася на озброєнні наприкінці 1970-х — на початку 1980-х, а подальші модернізації значно розширили дальність, точність і автономність. Сьогодні Х-59 ракета та її похідні залишаються частиною арсеналу тактичної авіації, хоча їхні можливості обмежені дозвуковою швидкістю та залежністю окремих варіантів від умов видимості.
Сімейство еволюціонувало від відносно простої телевізійно-командної системи до варіантів з інерційною навігацією, супутниковим коригуванням і активними або оптико-електронними головками самонаведення. Це дозволило збільшити дальність з кількох десятків до майже 290 кілометрів і зробити застосування більш гнучким.
Історія створення та розвитку
Роботи над Х-59 почалися в 1970-х роках у МКБ «Радуга» як розвиток ідей попередніх авіаційних ракет, зокрема з урахуванням досвіду створення Х-25 і Х-58. Метою було створення зброї, яка б дозволяла літакам-носіям атакувати цілі, не входячи в зону дії зенітних комплексів.
Випробування тривали кілька років, і комплекс у складі літака Су-24М, контейнера керування АПК-9 та самих ракет прийняли на озброєння радянських ВПС близько 1980 року. Основним носієм на той час став Су-24М, хоча тестували й на Су-17М4.
Публічно ракету продемонстрували на початку 1990-х. З розпадом СРСР виробництво та модернізацію продовжила російська корпорація «Тактичне ракетне озброєння». Кожна наступна версія вирішувала конкретні недоліки попередньої: збільшувала дальність, покращувала точність або зменшувала залежність від погодних умов і оператора.
Порівняльні технічні характеристики
Сімейство Х-59 демонструє чітку еволюцію параметрів. Базова модель залишалася відносно легкою і простою, тоді як пізніші версії отримали потужніші бойові частини, ефективніші двигуни та досконаліші системи наведення.
| Параметр | Х-59 (базова) | Х-59М | Х-59МК | Х-59МК2 (оновлена) |
|---|---|---|---|---|
| Довжина, м | 5,37 | 5,7 | 5,7 | 4,2 |
| Розмах крила, м | 1,26 | 1,3 | 1,3 | 2,45 |
| Діаметр, м | 0,38 | 0,38 | 0,38–0,42 | 0,4 × 0,4 |
| Стартова маса, кг | 760–790 | 930 | 930 | 770 |
| Бойова частина (проникна), кг | 148 | 320 | 320 | 310 |
| Бойова частина (касетна), кг | — | 280 | 283 | 310 |
| Двигун | Двоступінчастий РДТП | РДТП + ТРДД | ТРДД | ТРДД |
| Максимальна дальність, км | 40–45 | 115 | 285 | 290+ |
| Швидкість, км/год | 900–1050 | 860–1060 | 900–1050 | 750–1000 |
| Висота польоту (маршова), м | 15, 50–1100 | 7, 50–1000 | 10–15 (над морем) | 50–300 |
| Система наведення | Інерційна + телекомандна ТВ | Радіокомандна + ТВ | БІНС + ГЛОНАСС/GPS + АРГСН | БІНС + ГЛОНАСС/GPS + оптико-електронна |
| Кругове імовірне відхилення, м | 2–3 | 2–3 | — | 3–5 |
Дані узагальнено на основі відкритих джерел, зокрема матеріалів Defence Express та технічних довідників.
Найважливіша відмінність криється не лише в цифрах, а в принципі застосування. Ранні версії вимагали активної участі оператора протягом усього польоту, тоді як сучасні Х-59МК2 здатні діяти значно автономніше.
Особливості конструкції та принцип роботи
Конструкція Х-59 ракета типова для тактичних крилатих ракет того періоду: циліндричний (а в пізніх варіантах — з елементами квадратного перерізу) корпус, складані крила та стабілізатори для компактного розміщення на носії.
На старті спрацьовує твердопаливний прискорювач, який швидко розганяє ракету до крейсерської швидкості. Далі вмикається маршовий турбореактивний двигун (у модернізованих версіях), що забезпечує економічну витрату палива і значну дальність.
Система керування еволюціонувала суттєво. У базовій Х-59 інерційна платформа виводить ракету в район цілі, після чого оператор у кабіні носія через телевізійну головку самонаведення «Тубус» і радіокомандний канал бачить зображення та коригує траєкторію. Це вимагає стійкого радіозв’язку та прийнятних метеоумов — туман, дощ або низька освітленість можуть зірвати наведення.
У варіантах з активною радіолокаційною головкою (Х-59МК) ракета самостійно шукає та захоплює цілі з великою радіолокаційною помітністю — кораблі, великі металеві об’єкти. Маршова висота над водою сягає 10–15 метрів, а на кінцевій ділянці знижується до 4–7 метрів для зменшення ймовірності виявлення.
Найсучасніші Х-59МК2 поєднують інерційну систему з супутниковим коригуванням (ГЛОНАСС/GPS) та оптико-електронною головкою. Ракета летить за попередньо завантаженими координатами, а на підльоті шукач розпізнає ціль або характерні орієнтири місцевості. Це робить її «вистрілив і забув» у більшості сценаріїв, хоча повна незалежність від видимості все ж обмежена.
Висота польоту 50–300 метрів дозволяє використовувати рельєф місцевості для маскування, але дозвукова швидкість (приблизно 0,8 Маха) залишає достатньо часу для виявлення та перехоплення сучасними зенітними системами.
Основні варіанти модернізації
Базова Х-59 (іноді позначена як Х-59Т) — короткодальня телевізійно-командна ракета з відносно легкою бойовою частиною. Вона добре підходила для чітко видимих цілей у сприятливу погоду, але вимагала постійної участі оператора.
Х-59М («Овід-М») отримала турбореактивний двигун замість маршового твердопаливного, що дозволило подвоїти дальність до 115 км і збільшити бойову частину до 320 кг (проникна) або близько 280 кг (касетна). З’явився радіовисотомір для стабільнішого низьковисотного польоту.
Х-59МК — протикорабельна версія з активною радіолокаційною головкою АРГС-59. Вона здатна уражати кораблі на відстані до 285 км і працювати в більш складних метеоумовах завдяки радару.
Х-59МК2 — основна наземна модернізація для ураження стаціонарних цілей із відомими координатами. Поєднує інерційну навігацію, супутникове коригування та оптико-електронне самонаведення. Оновлені варіанти мають зменшену помітність (квадратний переріз корпусу в деяких модифікаціях), більший розмах крил і дальність понад 290 км. Саме ці ракети найчастіше застосовувалися в останні роки.
Існують також експортні позначення (Х-59МЕ тощо) з дещо відмінними характеристиками через обмеження на постачання.
Застосування у бойових конфліктах
Перше реальне застосування відбулося під час конфліктів на Північному Кавказі, де погодні умови часто заважали телевізійному наведенню. У повномасштабній війні проти України з 2022 року Росія активно використовує модернізовані Х-59МК2.
Ракети запускають з літаків тактичної авіації (Су-34, Су-30СМ, Су-35) з безпечних відстаней, часто з території Росії або Білорусі. Цілями стають об’єкти інфраструктури, порти, енергетичні об’єкти та прифронтові позиції. Запуски нерідко поєднують з іншими засобами ураження для перевантаження системи протиповітряної оборони.
Попри модернізацію, Х-59 ракета залишається дозвуковою і відносно великою ціллю. Це визначає як її сильні сторони (потужна бойова частина, дальність), так і вразливості.
Протидія з боку систем протиповітряної оборони
Українські сили протиповітряної оборони демонструють високу ефективність проти ракет сімейства Х-59. Дозвукова швидкість, передбачувана траєкторія та відносно невелика висота польоту дозволяють виявляти їх радіолокаційними засобами на достатній відстані.
Комплекси С-300, «Бук», а також сучасніші системи (Patriot, NASAMS та інші) неодноразово підтверджували здатність перехоплювати ці ракети. У 2025–2026 роках фіксувалися успішні перехоплення навіть спеціалізованими установками, зокрема системами VAMPIRE, розміщеними на морських платформах, та іншими засобами.
У окремих випадках повідомлялося про 100-відсотковий результат перехоплення в певні періоди. Винищувальна авіація також бере участь у боротьбі з такими цілями.
Поєднання ешелонованої оборони, засобів радіоелектронної боротьби та своєчасного виявлення значно знижує ефективність застосування Х-59 ракета. Російська сторона змушена запускати їх у складі змішаних ударів разом з дронами, щоб ускладнити роботу української протиповітряної оборони.
Сімейство Х-59 ракета пройшло довгий шлях від експериментальної телевізійної зброї 1970-х до сучасних варіантів з комбінованим наведенням і збільшеною дальністю. Воно залишається відносно доступним і потужним засобом тактичної авіації, однак його бойова цінність у сучасних умовах суттєво залежить від здатності носіїв уникнути протидії та від ефективності систем перехоплення на боці оборони.
Український досвід показує, що навіть модернізовані зразки такої зброї не є невразливими — системна робота протиповітряної оборони, розвідка та своєчасне реагування дозволяють нейтралізувати значну частину загрози.
Leave a Reply