У 1187 році, коли князівства Київської Русі балансували між внутрішніми чварами та постійною загрозою зі сходу, один літописний запис назавжди закарбував слово, яке згодом стало назвою цілої країни. Це сталося навесні, під час невдалого походу руських князів проти половців. Переяславський князь Володимир Глібович, правнук Володимира Мономаха, захворів під час кампанії, його привезли на ношах до Переяслава, і там він помер. Літописець, описуючи скорботу, написав фразу, яка звучить як перше дихання нашої назви: «за ним же Україна багато потужила».
Ці слова — не просто фіксація події. Вони показують, як земля сама стала суб’єктом історії: не просто територія, а жива спільнота, яка оплакує свого захисника. У той момент, коли перо торкалося пергаменту в скрипторії, народжувалася назва, що через вісім століть об’єднує людей від Карпат до Азовського моря.
Сьогодні, у 2026 році, ми відраховуємо 839 років від тієї першої письмової згадки. І щоразу, коли вимовляємо «Україна», ми торкаємося тієї самої нитки пам’яті, яку літописець витягнув із глибини XII століття.
Народження назви в бурхливому 1187-му
Щоб зрозуміти, чому саме тоді і саме так з’явилося слово, варто зануритися в атмосферу тієї епохи. Південні князівства — Переяславське, Київське, Чернігівське — жили на межі зі степом. Тут проходила невидима, але відчутна лінія оборони: Посульська оборонна лінія вздовж річки Сули, городища, сторожові вежі, постійна готовність до набігів кочівників. Володимир Глібович, молодий князь (народився близько 1157 року), саме таким і був — оборонцем цього порубіжжя. Літописці характеризують його як щедрого до дружини, відважного в бою, людину, яка не збирала золота для себе, а ділилася з воїнами.
Навесні 1187 року руські князі вирушили в похід проти половців. Кампанія склалася невдало — кочівників попереджено, можливо, через союзників-«чорних клобуків». Під час повернення Володимир Глібович тяжко захворів. Його доставили до Переяслава вже без сил. 18 квітня (за Іпатіївським літописом) князь помер. Поховали його в церкві святого Михаїла. А літописець додав до сухого запису про смерть емоційний акорд: плакали всі переяславці, «за ним же Україна багато потужила».
У цій фразі «Україна» виступає не як географічна позначка в дужках, а як жива істота. Вона сумує. Вона пам’ятає. Вона втратила свого. Саме так, через біль і вдячність, назва вперше прозвучала на письмі.
Що насправді означало слово «Україна» для людей XII століття
Корінь «край» у праслов’янській мові мав кілька відтінків: край як межа, край як вирізана ділянка землі, край як рідний простір. Префікс «у-» додавав значення «всередині», «при», «власний». Тому «у-краина» могло читатися і як «порубіжжя», і як «власна земля», «рідний край».
У 1187 році контекст підказує друге прочитання. «Україна», яка «багато потужила», — це не абстрактна окраїна чужої імперії. Це земля, за яку бився князь, земля переяславців, киян і чернігівців, земля, що межувала зі степом і потребувала захисту. Літописець персоніфікував її, ніби вона сама була членом дружини чи родини.
Пізніші імперські наративи любили зводити назву до «окраїни». Але в першому вживанні ми бачимо інше: емоційне, захисне, своє. Українські лінгвісти та історики неодноразово підкреслювали: слово народилося не як принизливе «на краю», а як позначення території, яку люди вважали своєю і за яку готові були стояти.
Перші кроки назви в інших літописах
Назва не залишилася одиничним сплеском. Уже за два роки, у 1189-му, в тому ж Київському літописі з’являється «Оукраинѣ Галичькои» — Галицька Україна. Йдеться про Пониззя, південно-східну частину Галицької землі вздовж Дністра. Князь Ростислав Берладник поспішає туди, і літописець фіксує цей регіон уже під знайомою назвою.
У 1213 році в Галицько-Волинському літописі читаємо, що князь Данило Галицький «прия Берестии, и Угровескъ, и Верещинъ, и Ст҃олпъ Комовъ, и всю Ѹкраинѹ». «Всю Україну» — це вже не один пункт, а цілий комплекс прикордонних волинських земель. Назва поширюється, міцніє, стає зручним позначенням для територій, які потребували особливої уваги і захисту.
Ось як виглядає хронологія найдавніших згадок:
| Рік | Джерело | Контекст згадки | Територія |
|---|---|---|---|
| 1187 | Київський літопис (Іпатіївський список) | «За ним же Україна багато потужила» — жалоба за князем Володимиром Глібовичем | Переяславська земля, південне порубіжжя проти половців |
| 1189 | Київський літопис (Іпатіївський список) | Князь Ростислав прямує до «Оукраинѣ Галичькои» | Галицьке Пониззя, басейни Смотрича, Ушиці, Збруча |
| 1213 | Галицько-Волинський літопис | Данило Галицький бере «всю Ѹкраинѹ» разом з іншими містами | Південні волинські прикордонні землі |
Інформація про згадки в літописах базується на Іпатіївському літописі.
Кожна з цих згадок — не випадковість. Вони показують, як слово поступово «обростало» реальними землями і людьми, які на них жили.
Від порубіжжя до символу, що об’єднує
У XII–XIII століттях «Україна» ще не була загальнонаціональною назвою всієї території від Сяну до Дону. Вона позначала конкретні прикордонні регіони — найвразливіші й найгероїчніші. Але саме в такому вживанні закладено потужний потенціал. Назва, народжена в контексті захисту землі, захисту «свого», природно переросла в позначення ширшої спільноти.
Пізніше, у XVI–XVII століттях, коли козацтво стало головною силою на цих землях, слово «Україна» зазвучало вже як самоназва всього краю — від Брацлава й Києва до Запорожжя. Воно увійшло в документи, листи, пісні. І хоча в різні періоди його намагалися витіснити або переосмислити, коріння залишилося глибоким — у тому першому літописному зітханні 1187 року.
Коли сьогодні ми говоримо про «перше згадування України», ми маємо на увазі не просто дату в підручнику. Ми маємо на увазі момент, коли наші предки вперше на письмі визнали: ця земля має ім’я, і це ім’я — Україна. Ім’я, яке народилося не в кабінетах імперських канцелярій, а в реальному житті людей, які її захищали, обробляли і любили.
Через майже дев’ять століть це слово продовжує нести той самий заряд: стійкість, пам’ять і право називати свою землю своєю. Літописець 1187 року, сам того не відаючи, зробив один із найважливіших внесків в українську ідентичність — він дав їй голос. І цей голос досі лунає.
Leave a Reply